зміст
Увечері 15 квітня 2019 року стрічки соцмереж перетворилися на майже щохвилинну хроніку палаючого Собору Паризької Богоматері, одного з головних символів Франції. Багатьом було важко повірити в реальність кошмарних кадрів. Трагедія, що трапилася, не перша в історії собору, і вже точно не перша, коли постраждав об’єкт історико-культурної спадщини. Чому ж тоді нам так боляче і так страшно?
«У сучасному динамічному світі, де модель телефону застаріває через півроку, де людям все важче розуміти один одного, ми втрачаємо почуття сталості та спільності», — каже клінічний психолог Юлія Захарова. «Все менше залишається цінностей, які б однозначно розуміли і розділяли люди.
Такими острівцями гармонії та сталості залишаються багатовікові й тисячолітні культурно-історичні пам’ятки, оспівані письменниками, поетами, композиторами. Ми сумуємо через пожежу в Соборі Паризької Богоматері не лише тому, що це прекрасна пам’ятка архітектури, яку можна втратити, а й тому, що для нас, індивідуалістів, усе ще важливо бути частиною чогось більшого, шукати і знаходити спільні цінності. . .
Так реагують на вчорашню трагедію в російськомовному інтернеті.
Сергій Волков, учитель російської мови та літератури
«Ми мало усвідомлюємо, наскільки важливі для нашого життя постійні речі. «Все тут мене переживе» — не про гіркоту втрати, а про те, як має бути. Ми гуляємо серед вічних пейзажів великих міст світу, і відчуття, що люди тут ходили задовго до нас, а потім багато інших людей зникло і що так буде й надалі, врівноважує і підстраховує нашу свідомість. Наш вік короткий — це нормально. «Бачу я одинокий дуб і думаю: патріарх лісів переживе мій забутий вік, як пережив вік батьків» — це теж нормально.
Але якщо блискавка влучає в цей величезний дуб на наших очах і він гине, це ненормально. Не для природи — для нас. Бо перед нами відкривається безодня нашої власної смерті, яка вже нічим не прикрита. Довгий вік дуба виявився коротшим за наш — що ж тоді наше життя, побачене в інших масштабах? Ми просто йшли по карті, де в одному сантиметрі було двісті метрів, і вона здавалася нам насиченою сенсом і деталями — і раптом нас відразу підняли на висоту, а під нами вже в одному сто кілометрів. сантиметр. І де стібок нашого життя в цьому гігантському килимі?
Здається, на наших очах горить і плавиться еталонний метр із Палати мір і ваги всього людства.
Коли за лічені години гине така складна і величезна твердиня, як Нотр-Дам, який був для нас зрозумілим і освоєним образом вічності, відчуваєш невимовний сум. Ти згадуєш смерть близьких і знову плачеш сльозами марності. Силует Нотр-Даму — і не тільки він, звісно, але якийсь особливий — загородив щілину, через яку тепер зяє порожнеча. Так зяє, що очей не відвести. Ми всі йдемо туди, в цю яму. І здавалося, що ми ще живі. У Франції розпочався Страсний тиждень.
Здається, про це давно не розповідали. Здається, на наших очах горить і тане стандартний метр із Палати мір і ваги всього людства, стандартний кілограм, стандартна хвилина — те, що ідеально зберігало незмінним значення одиниці краси. Вона трималася довго, порівнянну для нас з вічністю, а потім перестала триматися. Прямо сьогодні. Перед нашими очима. І здається назавжди.
Борис Акунін, письменник
«Цей жахливий випадок у підсумку, після першого шоку, справив на мене якесь обнадійливе враження. Нещастя не роз’єднало людей, а об’єднало — тому воно з розряду тих, що роблять нас сильнішими.
По-перше, виявилося, що культурно-історичні пам’ятки такого рівня всі сприймають не як національну, а як загальнолюдську цінність. Я впевнений, що весь світ збере гроші на реставрацію, красиво і швидко.
У біді потрібно бути не складним і оригінальним, а простим і банальним
По-друге, реакція користувачів Facebook значною мірою прояснила істину про те, що в біді треба бути не складним і оригінальним, а простим і банальним. Співпереживайте, сумуйте, не мудруйте, дбайте не про те, щоб бути цікавим і показуватися, а про те, чим ви можете допомогти.
Для тих, хто у всьому шукає знаки і символи (я сам), пропоную розглядати це «повідомлення» як демонстрацію глобальної солідарності та сили земної цивілізації».
Тетяна Лазарєва, ведуча
«Це просто жах якийсь. Я плачу, як я. З дитинства, в школі, був символ. Загальний символ. Надія, майбутнє, вічність, фортеця. Спочатку не вірив, що колись це побачу. Потім бачила неодноразово, полюбила як свою. Тепер я не можу стримати сліз. Господи, що ми всі зробили?»
Сесіль Плезер, актриса
«Я рідко пишу тут про сумне і сумне. Тут майже не згадую про відхід людей із цього світу, сумую за ними офлайн. Але сьогодні напишу, бо взагалі я зовсім розгублена. Я знаю, що люди — вони вмирають. Домашні тварини залишають. Міста змінюються. Але я не думав, що це стосується таких будівель, як Нотр-Дам. Символи не світяться? Вони назавжди. Повна плутанина. Сьогодні дізнався про новий варіант болю».
Галина Юзефович, літературознавець
«У такі дні завжди думаєш: а можна було б піти тоді, і тоді, і навіть тоді можна було б, але не пішли — куди поспішати, попереду вічність, якщо не з нами, то з ним. Ми впораємось. Ми останній раз були в Парижі з дітьми і просто ліньки — Сен-Шапель, Орсе, але, ну ладно, на перший раз досить, з боку побачимо. Carpe diem, quam minime credula postero. Хочеться швидше обійняти весь світ — поки цілий.
Діна Сабітова, письменниця
«Французи плачуть. Подія оглушлива, відчуття нереальності. Здавалося б, ми всі від того, що десь був Нотр-Дам. Багато з нас досі знають його лише по фотографіях. Але це так страшно, ніби це особиста втрата… Як це могло статися…»
Михайло Козирєв, журналіст, музичний критик, ведучий
«Скорбота. Тільки горе. Ми запам’ятаємо цей день, як той день, коли впали вежі-близнюки…»