«Я не можу бути героєм, тому що маю синдром Дауна». «Яке це має відношення до вашого серця? Хто тобі таке сказав?» Як часто ми відмовляємося від мрії просто тому, що народилися з поганими картами — або навіть тому, що інші переконали нас у цьому? Однак інколи достатньо однієї зустрічі, щоб усе змінилося. Це «Арахісовий сокіл», чудовий маленький фільм Тайлера Нілсона та Майка Шварца.
Двоє людей йдуть нескінченними дорогами півдня Америки. Чи то бродяги, чи то втікачі, чи то загін на спецзавдання. Зак, загнавши стару відеокасету до дір, слідує своїй мрії — стати професійним борцем. Не біда, що у хлопця синдром Дауна: якщо дуже чогось захотіти, то все можливо, навіть вислизнути з будинку престарілих, куди його, непосидючу, держава віддала.
Рибалка Тайлер йде скоріше не до, а від: він нажив собі ворогів, тікає, а Зак, чесно кажучи, нав'язався йому. Однак Тайлер, схоже, не проти компанії: хлопець замінює загиблого брата, і дуже скоро маленький загін перетворюється на справжнє братство, а історія неофіційних ренегатів — на притчу про свободу та дружбу. Точніше, про друзів, як про сім'ю, яку ми самі собі обираємо.
Подібних притч у світовому кінематографі більше десятка, але «Арахісовий сокіл» за сюжетом не претендує на оригінальність. Скоріше це привід ще раз доторкнутися до чогось трепетного, справжнього, вразливого в нас. А також — щоб нагадати, що можна зробити багато — особливо якщо не знати, що це неможливо.