Все більше громадян мріють прокидатися під спів птахів, ходити босоніж по росі і жити подалі від міста, заробляючи на життя тим, що приносить задоволення. Реалізувати таке бажання поодинці нелегко. Тому люди з такою філософією створюють власні поселення. Екопоселення – так їх називають у Європі. Російською мовою: экопоселения.
Одним із найдавніших прикладів такої філософії спільного життя є екопоселення Гришино на сході Ленінградської області, майже на кордоні з Карелією. Перші екопоселенці приїхали сюди в 1993 році. Невелике село з великим полем іван-чаю не викликало підозр у корінних жителів, навпаки, вселяло впевненість, що місцевість буде жити і розвиватися.
Як розповідають місцеві жителі, за роки існування екопоселення в ньому багато чого змінилося: і склад, і кількість людей, і форма стосунків. Сьогодні це спільнота економічно незалежних родин. Сюди приїжджали з різних міст, щоб навчитися жити на землі в гармонії з природою та її законами; навчитися будувати радісні стосунки один з одним.
«Ми вивчаємо та відроджуємо традиції наших предків, опановуємо народні промисли та дерев’яну архітектуру, створюємо сімейну школу для наших дітей, прагнемо зберегти баланс із навколишнім середовищем. На городах ми вирощуємо овочі цілий рік, збираємо в лісі гриби, ягоди та трави», – розповідають мешканці екопоселення.
Село Гришино є пам'яткою архітектури і перебуває під охороною держави. Одним із проектів екорезидентів є створення в околицях сіл Гришино та Согиниця природно-архітектурного заповідника – особливо охоронюваної території з унікальною забудовою та природним ландшафтом. Заповідник задуманий як база для екологічного туризму. Проект підтримується адміністрацією Підпорізького району та вбачається перспективним для відродження села.
Жителі ще одного екопоселення з миловидною назвою «Ромашка», села неподалік від столиці України Києва, детально розповідають про свою філософію. Кілька років тому це село мало нудний і далеко не поважний вигляд. Ромашки, що знаходяться під загрозою зникнення, за 120 кілометрів від Києва відродилися з появою тут незвичайних босих мешканців. Піонери Петро та Ольга Раєвські, скупивши занедбані хатини за кілька сотень доларів, оголосили село екопоселенням. Це слово також сподобалося корінним жителям.
Колишні громадяни не їдять м'яса, не тримають домашніх тварин, не удобрюють землю, розмовляють з рослинами і ходять босоніж до самих холодів. Але ці дивацтва вже нікого з місцевих не дивують. Навпаки, новими надходженнями пишаються. Адже за останні три роки кількість екологічних відлюдників зросла до 20 осіб, а гостей у Ромашки приїжджає чимало. Причому сюди приїжджають не тільки друзі та родичі з міста, а й незнайомі люди, які дізналися про поселення через Інтернет.
Про сім’ю Ольги та Петра Раєвських – засновників цього села – газети писали не раз, не раз і знімали на відео: вони вже стали такими собі «зірками», до яких безпідставно хтось приїжджає жити, бо «всього вистачає» - 20-річний хлопець із Сум чи мандрівник із Нідерландів.
Раєвські завжди раді спілкуванню, особливо з «однодумцями». Однодумцями для них є ті, хто прагне жити в гармонії з собою і природою (бажано на природі), прагне до духовного зростання, фізичної праці.
Петро, хірург за фахом, покинув практику в приватній київській клініці, оскільки усвідомив безглуздість роботи:
«Мета справжнього лікаря – допомогти людині стати на шлях самозцілення. Інакше людина не вилікується, тому що хвороби даються для того, щоб людина розуміла, що вона робить щось не так у своєму житті. Якщо він сам не зміниться, не виросте духовно, то буде приходити до лікаря знову і знову. Навіть брати за це гроші неправильно», – каже Петро.
Виростити здорових дітей було метою Раєвських, коли 5 років тому вони переїхали з Києва в Ромашки, які тоді стали «катастрофою» для їхніх батьків. Сьогодні маленька Улянка не любить їздити до Києва, бо там тісно.
«Життя в місті не для дітей, немає місця, не кажучи вже про чисте повітря чи їжу: квартира тісна, а на вулиці скрізь машини… А тут садиба, озеро, сад. . Все наше», — розповідає Оля, юрист за освітою, розчісуючи дитину пальцями та заплітаючи косички.
— До того ж Улянка завжди з нами, — підхоплює Петро. А як у місті? Цілими днями дитина якщо не в садку, то в школі, а на вихідних – культурна поїздка в Макдональдс, а потім – з кульками – додому…
Не подобається Раєвським і система освіти, адже, на їхню думку, до 9 років діти повинні розвивати душу: вчити їх любити природу, людей, а все, що потрібно вивчати, має викликати інтерес і приносити задоволення.
– Я спеціально не намагався вчити Улянку рахувати, але вона грається з камінчиками і сама починає їх рахувати, я допомагаю; Нещодавно почала цікавитися листами – так ми трохи вчимося, – розповіла Оля.
Якщо озирнутися в історію, то саме покоління хіпі в 70-х роках поширювало на Заході ідеї створення мікросуспільств. Втомлені від способу життя своїх батьків, коли вони працювали, щоб жити краще і купувати більше, молоді повстанці переїхали з міст у надії побудувати світле майбутнє на природі. Добра половина цих комун не протрималася й кількох років. Наркотики і нездатність жити, як правило, ховають романтичні спроби. Але деякі переселенці, прагнучи духовного зростання, все ж таки зуміли реалізувати свої ідеї. Найстарішим і наймогутнішим поселенням є Фенгорн у Шотландії.
За матеріалами http://gnozis.info/ та segodnya.ua