Гіперслаблення - це надмірні рухи суглобів.

Опірність і міцність внутрішніх тканин організму контролюються певними білками сполучної тканини. У разі модифікації цих білків аномалії, пов’язані з рухомими частинами тіла (суглобами, сухожиллями, хрящами та зв’язками), зазнають більшого впливу, стаючи більш вразливими та крихкими та можуть спричинити ураження. Отже, це гіперслабість суглобів.

Ця гіперслабкість призводить до легкого та безболісного гіперрозтягнення певних частин тіла. Така гнучкість кінцівок є прямим наслідком вразливості або навіть відсутності зв’язок, а іноді й крихкості кісток.

Ця патологія більше стосується плечей, ліктів, зап'ясть, колін і пальців. Гіперслаблення зазвичай з'являється в дитинстві, під час розвитку сполучних тканин.

Інші назви, пов’язані з хворобою, це: (2)

– гіпермобільність;

– захворювання ослаблених зв’язок;

– синдром гіперслабкості.

Люди з гіперслабістю більш чутливі та мають вищий ризик переломів і вивихів зв’язок під час розтягнень, розтягнень тощо.

Засоби дозволяють обмежити ризик розвитку ускладнень на тлі цієї патології, зокрема:

– вправи на зміцнення м’язів і зв’язок;

– вивчення «нормального діапазону» рухів, щоб уникнути гіперрозгинання:

– захист зв’язок під час фізичних навантажень, використання систем підкладок, наколінників тощо.

Лікування захворювання передбачає знеболення і зміцнення зв’язок. У цьому контексті призначення лікарських засобів (кремів, спреїв тощо) часто поєднується і супроводжується заняттями лікувальною фізкультурою. (3)

Гіперслаблення - це надмірні рухи суглобів.

Опірність і міцність внутрішніх тканин організму контролюються певними білками сполучної тканини. У разі модифікації цих білків аномалії, пов’язані з рухомими частинами тіла (суглобами, сухожиллями, хрящами та зв’язками), зазнають більшого впливу, стаючи більш вразливими та крихкими та можуть спричинити ураження. Отже, це гіперслабість суглобів.

Ця гіперслабкість призводить до легкого та безболісного гіперрозтягнення певних частин тіла. Така гнучкість кінцівок є прямим наслідком вразливості або навіть відсутності зв’язок, а іноді й крихкості кісток.

Ця патологія більше стосується плечей, ліктів, зап'ясть, колін і пальців. Гіперслаблення зазвичай з'являється в дитинстві, під час розвитку сполучних тканин.

Інші назви, пов’язані з хворобою, це: (2)

– гіпермобільність;

– захворювання ослаблених зв’язок;

– синдром гіперслабкості.

Люди з гіперслабістю більш чутливі та мають вищий ризик переломів і вивихів зв’язок під час розтягнень, розтягнень тощо.

Засоби дозволяють обмежити ризик розвитку ускладнень на тлі цієї патології, зокрема:

– вправи на зміцнення м’язів і зв’язок;

– вивчення «нормального діапазону» рухів, щоб уникнути гіперрозгинання:

– захист зв’язок під час фізичних навантажень, використання систем підкладок, наколінників тощо.

Лікування захворювання передбачає знеболення і зміцнення зв’язок. У цьому контексті призначення лікарських засобів (кремів, спреїв тощо) часто поєднується і супроводжується заняттями лікувальною фізкультурою. (3)

Більшість випадків гіперслабості не пов’язані з жодною основною причиною. У цьому випадку це доброякісна гіперслабість.

Крім того, ця патологія також може бути пов’язана з:

– аномалії будови кісток, форми кісток;

– порушення тонусу та ригідності м’язів;

– наявність гіперрозслабленості в родині.

Цей останній випадок підкреслює можливість спадковості в передачі хвороби.

У більш рідкісних випадках гіперслабість є наслідком основних захворювань. До них належать: (2)

– синдром Дауна, що характеризується інтелектуальною недостатністю;

– клейдокраніальна дисплазія, що характеризується спадковим порушенням розвитку кісток;

– синдром Елерса-Данлоса, що характеризується значною еластичністю сполучної тканини;

– синдром Марфана, який також є захворюванням сполучної тканини;

– Синдром Моркіо, спадкове захворювання, яке впливає на метаболізм.

Фактори ризику розвитку цього захворювання до кінця не відомі.

Деякі основні патології можуть бути додатковими факторами ризику розвитку захворювання, наприклад; Синдром Дауна, клейдокраніальна дисплазія тощо. Однак ці стани вражають лише незначну кількість пацієнтів.

Крім того, вчені висунули підозру на передачу хвороби потомству. У цьому сенсі наявність генетичних мутацій певних генів у батьків може зробити їх додатковим фактором ризику розвитку захворювання.

Діагностика захворювання проводиться диференціально, з огляду на різні супутні характеристики.

Тоді тест Бейтона дає змогу оцінити вплив захворювання на рухи м’язів. Цей тест складається з серії з 5 іспитів. Вони стосуються:

– положення долоні на землі, тримаючи ноги прямими;

– зігніть кожен лікоть назад;

– зігніть кожне коліно назад;

– великий палець зігнути до передпліччя;

– зігнути мізинець назад більш ніж на 90°.

У контексті оцінки Бейтона, що перевищує або дорівнює 4, суб’єкт потенційно страждає від надмірної слабкості.

Також для діагностики захворювання може знадобитися аналіз крові та рентген. Ці методи дозволяють, зокрема, виділити розвиток ревматоїдного артриту.